Поки ми живі, ніщо не вирішено остаточно

НОВИНИ

Наше місто
Вхід на сайт

Поки ми живі, ніщо не вирішено остаточно

PostDateIconПонеділок, 23 листопада 2009, 19:32 |



Ніколи не прощу журналістам, як вони зображали Майдан – майже завжди це був вид згори, як суцільний помаранчевий загал, тобто сприйняття Майдану відбувалося за парадигмою "Вождь – маса". Не прощу й собі, що не вела записів своїх вражень.

Тому зараз хотілося б згадати закарбовані у пам’яті картинки (бо ж не оприлюднена пам’ять зникає разом із носієм), які разом і дозволяють зрозуміти, чим була Помаранчева революція, яка вже увійшла в Історію, і не лише України.

Пізній вечір. Метро "Чернігівська". Біля кіоску стоять два хлопці, добре напідпитку, на вигляд – роботяги. Розмовляють.

"Если эти … не дадут мне и в следующий раз проголосовать, я обращусь в Кон-сти-ту-цион-ный Суд. Потому что они нарушают мои кон-сти-ту-цион-ные права".

Слід сказати, що слово "кон-сти-ту-цион-ные" вже давалося молодикові важко, але він наполегливо долав труднощі й далі вів мову про свої конституційні права.

Ну скажіть мені, де, коли, у якій країні молодики напідпитку теревенять не про дівчат, гроші, автомобілі, роботу, а про Конституційний суд?

От іще картинка. Площа Незалежності. В'їжджає шикарне дорогуще авто, на бортах фарбою крупними буквами: "ЧАЙ. КОФЕ". Виходить молодик, починає роздавати те саме "чай, кофе". Питаю: – "І що? Не шкода хазяїну машину?" – "Так я і є хазяїн. Нє, не шкода. Знаєте, в мене син росте. Виросте – спитає, що папка хорошого зробив у цьому житті? Тепер буде що сину розказати".

Я припускаю, що десь у інших країнах демонстрантам теж можуть привозити чай-каву, але мені важко уявити, щоб десь хтось так плюндрував власне авто.


А от іще. Універсам на Воскресенці. До касирші, дівчинки років 18-19, підскочила така ж юнка. "Ну що, - нетерпляче спитала касира, - що там суд?" - "Та поки що нічого, все ще думають". "Який суд?" - питаю. "Як який, - здивувалася дівчина. Верховний, звісно. Ми ж тут на касі сидимо, нічого не знаємо. А у дівчат у підсобці, де вони товар фасують, є телевізор, от вони час від часу виходять і нам докладають, що там і як".

Ну скажіть мені, де, коли, у якій країні дівчата у підсобці супермаркету дивляться не мильні серіали, а засідання Верховного Суду?

Я до чого веду? Люди, звичайні, пересічні люди відчули свою причетність до долі країни.

Наведу ще одну картинку, щоб показати, що Помаранчева революція стала подією світового масштабу.

Мої колеги під час тих подій були у Берліні. І розповідали, що у пивних барах, де є телевізор і де збираються, щоб за кухлем пива разом подивитися футбол, бокс та щось подібне, на екранах була одна картинка – наш Майдан. Там нічого не відбувалося, але німецькі бюргери як зачаровані дивилися на помаранчеву площу, на радісних людей.

На останок наведу ще одну картинку, з іншої, так би мовити, сторони. Цього хлопця, років 24-25, я зустріла на Інститутській вулиці. Він спитав мене, як пройти до Лаври. Я сказала, що найпростіше доїхати на автобусі, але навряд чи він зараз ходить. А можна пішки, але це хвилин 30-40. –"Ничего, пройдусь, времени у меня много" – відповів хлопець. – "Звідки Ви?" – спитала. – "Я? Я донецкий, вернее из Енакиево. Вот тут у вас говорят, что нас чуть ли не насильно в Киев пригнали. Неправда это. Ехали кто хотел. А я вот в Киеве никогда не был. В Крыму был, а в Киеве – никогда". – "Ну и как Вам у нас?" –"Ой, очень нравится. Город такой красивый, и люди замечательные, душевные". –"А за кого же Вы голосовали?" – спитала здивовано. – "За Януковича, конечно. У нас все за него голосовали. Он же наш, донецкий".

Помовчали. "Ну и что теперь делать?" – питаю. – "Как что? Ведь понятно, переголосовывать надо. Только чтобы все по-честному, по десять наблюдателей на каждый участок, чтобы никакого мухлежа". – "А если победит Ющенко?" – "Значит, будет Ющенко".

І далі він сказав таке, що я назавжди запам’ятаю: "Только теперь уже неважно, кто станет президентом" – "?" – "А Вы посмотрите, – він показав рукою на вируючий Майдан. – Теперь, кто бы ни стал президентом, они должны будут с народом считаться".

Можна сказати, що цей хлопець помилився, як помилилися у своїх сподіваннях мільйони людей, що стояли на Майдані у Києві і на численних майданах по усіх країні. Але чи справді Майдан у кінцевому підсумку не дав країні нічого, окрім розчарувань?

Зараз багато сперечаються про те, чи можна вважати події, що отримали назву "Помаранчева революція" справді революцією? От і в експертному опитуванні, проведеному Фондом "Демократичні ініціативи", більшість експертів зійшлися на тому, що це були "масові виступи протесту проти режиму фальсифікацій та режиму Кучми, але не революція".

Я з такою класифікацією категорично не згодна.

По-перше, за даними опитування, що було проведене Фондом "Демократичні ініціативи", у тих подіях брали участь понад 15% дорослого населення (за даними Інституту соціології – 18%), з них 13% - на "помаранчевих" майданах, більше 2% - на "біло-блакитних".

У абсолютному вимірі це десь п’ять з половиною мільйонів людей. Це такі "масові виступи" - чисельність більша, ніж усе населення деяких країн - коли кількість переходить у якість.

По-друге, ми чомусь узяли за аксіому марксистське розуміння революції, як докорінну зміну політичного устрою. Проте смисл поняття "революція" - у його протиставленні "еволюції" - як швидких, радикальних змін на противагу змінам поступовим. Це зрозуміло, якщо згадати "науково-технічну революцію" - який "устрій" вона змінювала?

Отже, щоб визначити, чи була Помаранчева революція справді революцією, треба відповісти на запитання - чи відбулися у суспільстві внаслідок тих полій справді швидкі радикальні зміни? І тут треба сказати, що у нас виявилася коротка пам’ять, і ми вже забули, що являла собою Україна напередодні Помаранчевої революції.

Загалом в Україні ніколи не було "чисто" авторитарного режиму. Вона відносилася до так званих "змішаних", "гібридних" режимів, напів-авторитарних, а, отже - напів-демократичних. Принаймні Україна класифікувалася як "електоральна демократія". У країні відбувалися справді змагальні вибори, на яких і у 1994, і у 1998, і у 2002 році перемагала опозиція - принаймні, за партійними списками.

В Україні було досить сильне громадянське суспільство, велика кількість НДО, на які інколи влада наїжджала, але серйозних репресій таки не було. Правда,ЗМІ таки душили, але все ж острівки свободи слова таки були, насамперед у пресі, та й 5 канал якось таки з’явився.

Але напередодні президентських виборів усе почало різко мінятися. Дуже добре суть режиму Кучми зобразила свого часу Юлія Мостова – у вигляді Сонячної системи, де у центрі "світило" - Кучма, а навколо нього на різних орбітах перебуває українська політична "еліта". І от настав час, коли "сонце" мало зникнути, а разом з ним могли піти у небуття, а враховуючи обіцянку "Бандитам – тюрми", іще далі.

І от уся ця "система" почала відчайдушно боротися за збереження Системи, а воно ніяк не виходило, бо до жовтня 2004 року, згідно з усіма опитуваннями, Віктор Ющенко істотно випереджав кандидата від влади. Тому влада робила усе, абсолютно безпардонно і нагло, аби зашкодити перемозі опозиційного кандидата.

У нас коротка пам’ять. Згадаймо ту абсолютно брутальну виборчу кампанію.

Влада робила усе, щоб не допустити перемоги Ющенка. Згадаймо, як влада перешкоджала виборчій кампанії Ющенка, як влада абсолютно безсоромно використовувала бюджетників, як телебачення на очах перетворювалося на геббелівське, як міліція "знаходила" якісь гранати у офісах "Пори", згадаймо комісію Мишури, яка мала "розібратися" з громадськими організаціями. Багато що можна згадати.

Мукачевські вибори знаменували радикальну зміну режиму в Україні, коли вона вже перестала бути електоральною демократією. На виборах у Мукачевому переміг з великим відривом (у 15%) кандидат від "Нашої України" - це засвідчив і екзит-пол, які провели три (!) провідні соціологічні служби, це засвідчив і паралельний підрахунок голосів. Але виборча комісія записала, що переміг кандидат від СДПУ(о). А потім виявилося, що ані протоколів, ані бюлетенів нема – вкрали

Я була у Мукачевому, на власні очі бачила молодиків у чорних кожанках, які оточували усі виборчі дільниці, бачила побитих хлопців з "Пори". Це було страшно і нагадувало знайомі з фільмів кадри про Німеччину 30-х років (про Мукачеве я писала у статті "Мукачеве: Оруел-2004", для нагадування почитайте ще статтю Ар’єва у "Дзеркалі тижня" - "Розмови про Мукачеве").

Мукачеве було, власне, репетицією майбутніх президентських виборів – тестом на реакцію суспільства, реакцію міжнародної спільноти. Нічого, з’їли, не поперхнулися.

Далі влада діяла ще більш нагло і брутально, інколи здавалося, що людей просто провокують на протест - може, так воно й було, просто масштабів цього протесту автори сценарію не передбачили.

І коли у другому турі переміг Ющенко (а він таки переміг – це засвідчили усі екзит-поли, це показували усі опитування, які проводилися протягом кількох років після виборів, вже коли виборці встигли розчаруватися у Ющенку), а ЦВК, як і очікувалося, проголосила переможцем Януковича, люди вийшли на Майдан.

Зізнаюся – я не прихильник революцій. Але я вивела формулу: революції виникають там і тоді, де і коли не працюють механізми демократії.

В Україні зник останній механізм демократії, через який громадяни ще могли якось впливати на владу – вибори. Люди вийшли на Майдан, бо зрозуміли, скоріше, відчули, що якщо вони дозволять себе згвалтувати зараз, то цей режим - назавжди, що ніколи не буде ані чесних виборів, ані прав та свобод. Ті, хто вийшов першими, пішли на Майдан радще з відчаю, не надто сподіваючись на успіх, і готові на усе. А потім виявилося, що таких багато, і коли вони разом, тоді їх не здолати.

Що реально вдалося Майдану?

Вдалося зламати той авторитарний режим, який вже встановився напередодні президентських виборів, Україна знову стала електоральною демократією, про що свідчать вибори 2006 та 2007 років.

Україна зробила різкий ривок на шляху демократії, завоювавши політичні і громадянські свободи, ставши, перейшовши, за класифікацією "Freedom House", у розряд вільних країн. Це були різкі радикальні зміни, тому Помаранчева революція може по праву вважатися революцією.

Проте Україна так і не стала демократичною країною. Свого часу Адам Міхник дуже влучно написав: "Демократія не тотожна свободі: демократія – це свобода, "вписана" у верховенство закону. Свобода сама о собі – без обмежень, накладених законом і традицією, - це дорога до анархії та хаосу, де править закон сили".

Написано у 1997 році, але начебто спеціально про пост-помаранчеву Україну.

Суспільство зробило свою частину роботи – воно відвоювало свободу. Далі "вписувати" її у верховенство Закону мали політики, які прийшли до влади, тим більше що на Майдані було обіцяно: "Закон один для всіх". Замість цього нова влада стала займатися улюбленою справою – ділити і наново, знов і знов ділити владу.

Президент не став Царем, не став відтворювати Сонячну систему аля-Кучма, хоча мав безбережні повноваження принаймні до кінця року. Тому бал почали правити "бояри", які почали шматувати владу, маючи за головне завдання посадити усюди, на усі місця якомога більше "своїх" людей.

Опозиція в умовах свободи теж долучилася до цього змагання – хто відірве більший шматок влади, а, отже, й бізнесових преференцій.

Що в результаті? Зараз Україна є унікальний кентавр, де високий рівень свободи сполучається з високим рівнем корупції і беззаконня. "Унікальний", бо серед вільних країн немає жодної з високим рівнем корупції, а серед корумпованих країн разом з Україною (на 146 місці) - Зімбабве, Сьерра-Леоне, Кенія, Камерун, Еквадор, Росія, і поруч – жодної навіть напів-вільної країни, суціль автократії та диктатури.

Вийшло повністю, як і передбачав Міхник: за умов свободи без верховенства Закону у суспільстві панує анархія й хаос і править закон сили – себто, ті, хто має владу й гроші. Зрештою, це одні й ті ж.

Звісно, такий "кентавр" не життєздатний. Людям хочеться, зрештою, порядку. Але от питання – якого?

За режиму Кучми справді був порядок – чітко ієрархізоване суспільство, з суворим вертикальним підпорядкуванням.

Але коли кажуть, що тоді корупції було менше, мені смішно. Бо коли ж було "приватизоване" усе державне майно, причому розподілено при гробовій тиші, без будь-якого шуму? Інша річ, що корупція тоді була впорядкована, було зрозуміло, кому і скільки треба давати, а зараз державними посадами торгують без усякої системи.

То якого "порядку" ми хочемо?

Зараз Україна – це плюс свобода, мінус закон. Це – кентавр нежиттєздатний. Далі можливі два шляхи: додати до свободи закон і стати демократичної країною чи відняти у країни свободу і стати авторитарною державою.

Яким шляхом піде Україна?

Наміри принаймні двох найбільш впливових політичних сил очевидні – під гаслами "порядку" різко звузити сферу свободи. Чи буде краще житися людям у суспільстві, де вони вже не матимуть важелів впливати на владу – питання риторичне. Усі заможні країни – демократичні.

Що ж робити громадянам, особливо – тим активним, небайдужим, які п’ять років тому стояли на майданах різних кольорів?

Зрозуміло, що ці вибори не стануть вирішальними, усе головне відбуватиметься потім. У суспільства на цих виборах завдання мінімум і є завданням максимум – не дати відібрати у себе так важко завойовану свободу, аби мати механізми хоч якось впливати на владу.

А для цього знов загадати Майдан і навчитися з його помилок.

Головна помилка Майдану – це персоніфікація політики, уособлення своїх прагнень у якійсь постаті, поділ політиків на "наших" і "не наших". І коли "наші" перемогли, то й суспільство демобілізувалося і розслабилося. Люди виявилися готовими до благородного пориву, навіть до ризику, але не готові до повсякденної важкої роботи.

Друга помилка – це віра у слова та гасла. Чи питав хтось Ющенка, а що конкретно значить "Бандитам – тюрми", "Багаті поділяться з бідними"? Чи вимагав хтось у Ющенка реальної програми, реального плану реформування суспільства?

Отже, цього треба вимагати у нинішніх політиків. На будь-які солодкі обіцянки щось дати, дати більше, дати ще більше, треба ставити чіткі питання: а ЯК саме, ЯК конкретно ви це зробите, коли саме можна очікувати результату? "ЯК?" і "КОЛИ?" має стати центром виборчої кампанії.

Якщо кандидат обіцяє "зробити медицину доступною" - то який саме план реформування медицини?

Якщо кандидат обіцяє, що через 10 років нас буде 50 мільйонів – то як саме він це обіцяє зробити? Скільки мільйонів нас буде наступного року, через рік, через два роки?

Треба не піддаватися на маніпулятивні заклики голосувати за принципом "меншого зла" - за кандидата "Х", щоб не переміг кандидат "У" чи за кандидата "У", щоб не переміг кандидат "Х", бо тоді у нас у політиці завжди пануватиме зло.

Якщо політик не дає конкретного плану дій, такого, який піддається чіткому контролю – не голосувати за нього, і крапка. Якщо такого плану не має ніхто – то не голосувати ні за кого.

Тут мені зауважать – "Так все рівно збрешуть, пообіцяють і не виконають!" Тим більше, що зараз особливо модним стає гасло "не змінюють свою думку дурні", а дурнів нема, пообіцяв – потім "змінив свою думку". Як протидія брехні та нездійсненим обіцянках і існує механізм виборів.

Мені дуже подобається вислів американського політолога Кея, який казав, що "на виборах виборець виступає у ролі Бога покарання і нагороди". А щоб у виборця була така можливість нагороджувати і карати, треба вже зараз протидіяти "ідеям" політиків проводити геть усі вибори одночасно, раз на 5 років. Бо це означатиме повну безкарність і сваволю протягом 5 років.

Щоб суспільство мало можливість оновлення політичних сил, слід відчайдушно опиратися й спробам підвищення виборчого бар’єру,

А головне – не треба нам, громадянам, впадати у смуток (російське слово "уныние" мені видається більш точним), згадаймо, що у християнстві смуток є смертним гріхом, який нищить душу.

Якось, наприкінці 2003 року мені довелося писати статтю про стан демократії в Україні для одного академічного видання.

Стаття вийшла дуже сумна, і наостанок я, несподівано для себе, написала: "Поки ми живі, ніщо не вирішено остаточно". Це повністю випадало з академічного стилю викладу, і редактор замість цього написав: "Демократичний проект в Україні ще не закінчений", що зовсім суперечило тексту статті.

Кінець кінцем, виявилося, що ми обидва – і редактор, і я – виявилися праві. Через рік сталася Помаранчева революція і Майдан.

Тож будемо більше вірити у себе. У житті країни, як і людини, не все вдається відразу. Усе справді гідне досягається важкою роботою. І поки ми живі, ніщо не вирішено остаточно.

                         

   Ірина Бекешкіна

www.pravda.com.ua

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Громадське ТБ
Курс валют