Іще б хоч раз побачити ярмарок хочеться довгожительці...

НОВИНИ

Наше місто
Вхід на сайт

Іще б хоч раз побачити ярмарок хочеться довгожительці...

PostDateIconП'ятниця, 06 листопада 2009, 19:11 |
Що не кажи бабі Мотрі, а їй усе не віриться: “Невже ж то я у молодості важелезні мішки піднімала, граючись?.. Де ж та сила поділась?.. І “набігло” вже дев’яносто сім! Звідки вони взялися? Хай Господь милує, ніколи не думала, що проживу стільки. Дасть Бог, може, дотягну і до сотні...

Звікувала Мотрона Павлівна Друченко у важкій праці, жорстких випробуваннях долі на довгій життєвій дорозі. Про яке ж здоров’я може іти річ на схилі літ... Залишається тішитись любов’ю і теплом домашніх та перебирати у пам’яті пережите. Вона ж у неї навіть у глибокій старості майже “енциклопедична”, напрочуд ясна, чіпка.

- Родом я із Маціївки, а у Густиню заміж вийшла, - дивлячись через вікно у простір осіннього саду, неспішно мовить Мотрона Павлівна. – Батька у 1914-му як забрали на війну - як це її називали (прим. авт.: думає), кажись, перша імперіалістична – так і не діждалися його звідтіля. Мати залишилась вдовою. Пережили ми революцію, громадянську, “неп”, колективізацію... Найтяжче ж було у голодовку. Хто зна, чим би усе скінчилось, якби не подались із мамою на її батьківщину, у Київську область. Пам’ятаю, у хрещеного була велика сім’я – десятеро дітей. Ходила я гуляти до них. На всіх варили кашу у чавуні. А потім вмощувались біля нього на великому рядні. Дивись, і мені щось перепадало. Хоч мати і сварила: “Не йди туди, там і без тебе їдців багато”. Та я все одно бігала... А коли повернулись додому, в Маціївку, то у хаті все було винишпорено, перевернуто «догори дном» (хоч у нас і красти було нічого), вікна – повибивані...

Потроху оговтались, голодовка минула. Життя кращало. Та знову лихо – війна. Чоловік, Федя, саме в армії був, служити у 1939-му пішов, а додому аж через сім років прийшов. Усю війну – на фронті. А я сама, з маленькими дітками, намучилась. Не стало чоловіка у 2002-му. Він на рік молодший від мене, із 1913-го.
Прожили ми з ним довго й у злагоді. Гарний був хазяїн, ніколи не перепивав, не ображав мене.

Поважали його люди. Бо працював і агрономом, і головою колгоспу, головою сільради. А я – на різних роботах в колгоспі: дояркою на фермі, ланковою у полі. Це тепер тільки і балачок, що про безробіття. А тоді, було, спробуй не вийди хоч один день – так “викрутять”, більше не захочеш... Правда, і я не мовчала. Закидала інколи начальству: “Через вашу роботу не можна і похворіти...”. Робили за трудодні, копійки, а як важко! Махорка замучила. У клунях, було, пополазиш по риштовках, поки сушити розвішаєш. Потім дадуть пару коней і – вези на фабрику, у Прилуки. А гора у Маціївці – висока. Раз, пригадується, спускаюсь із неї, а коні як понесуть. А спереду – міст. Як мене коні з нього не скинули, а перелетіли, і досі страшно. Видно, не йшлося іще на смерть. Отак тоді каторжно робили... Бо дуже хотіли, щоб завтра жилося краще. І вірили в це...

Гупають у саду об землю доспілі яблука, відлунюючи через шибки. А бабі Мотрі здається, що ось так же “відгупали”, що й не зчулась, і її літа. І вже тих яблук на її життєвому дереві хто зна чи й залишилось... “Та заспокойтеся, мамо, живіть ще і радуйте нас, ми ж хочемо відмітити ще і сторіччя Ваше, разом із Вами”, - втішає Мотрону Павлівну донька, Ольга Федорівна Дєда, котра перейшла до неї у село жити, щоб доглянути за старенькою. Крім доньки, баба Мотря виростила ще двох дітей, має п”ятеро внуків, троє правнуків, дочекалась і праправнука. Чималенька рідня, сумувати не дають. Особливо наймолодші. Як завітають в її оселю, все просять: розкажіть, бабуню, як було колись... По декілька разів може розказувати їм одне і те ж саме, а вони слухають, ловлячи кожне слово. Ось і цього разу навертає їх на тему, яка для неї на старості чомусь особливо “актуальна”:

-Ото, бачите, за ворітьми – поле. А колись, як була я ще маленькою, на його місці, якраз перед монастирем була ярмаркова площа. Що це таке, питаєте? Кожен рік у кінці літа, на Успення, тут проходив Густинський ярмарок. Що робилося? Усе було забито гарбами, возами, кіньми, волами, даже машини, бувало, торохтіли. Людей – море, а всілякої всячини на продаж – ще більше. Крик, шум, гам... Ті зазивають, ті торгуються, ті розхвалюють привезене на продаж. Між рядами снують цигани – які співають, які гадають. Я була страшенно рада, як мати брала мене на ярмарок, несли із собою молоко, сир, сметану парену, вареники у макітрі. Спішили ми сюди із дому, з Маціївки, бо так було тут весело, так хороше... Жаль, що тепер такого немає, і сліду не залишилось. Правда, і зараз навпроти нашого двору як пройде трактор на оранці, люди часто знаходять старовинні монети. А це ось кажуть: у газеті писалося, що хочуть знову вернуть для села той ярмарок. Як би то добре було, якби це зробили. І нехай Бог помагає тим, хто цього хоче. Кажуть, що і мости на Боршну вже поставили. А я ж добре знаю старі мости. Ми через них кіньми їздили у Боршну храмувати на Іллю, до дядька мого і дядини. Скільки людей по них ходило, скільки гарб і підвід проїхало! Хто тепер скаже? Як мені хочеться, щоб у Густині знову був ярмарок. Хоч би краєм ока поглянути на нього, почути його... Тоді вже і помирати можна...

За ворота нас проводжали донька довгожительки, Ольга Федорівна, та її син. Перед нами, зовсім близько, лишень перейти поле, над куполами монастирських церков височіли, виблискуючи на сонці, хрести. Вони, як і сто, і двісті, і триста років тому, готові вказувати дорогу усім, хто мріє потрапити у чарівну Густиню. На ярмарок, відродження якого так хоче дочекатися хранителька живої пам”яті про нього Мотрона Павлівна Друченко. І не тільки вона...


Григорій Каліш.
Газета «Прилуччина», №79,
4 листопада 2009 року

vybory.osp-ua.info

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Громадське ТБ
Курс валют